ДРАБИНИМО, БО МИ Є

ДРАБИНА - подкаст Асоціації молодіжних центрів України. #драбинимо про молодь, простори, в яких вона любить тусити і політику, яка їм допомагає або перешкоджає.

📌Google Podcasts https://cutt.ly/FyZMjvU

📌Apple Podcasts https://cutt.ly/2yZMuP3

📌Anchor https://anchor.fm/youthcentersua

📌RadioPublic https://radiopublic.com/-G2bKQy

📌Breaker https://www.breaker.audio/drabina

Серія #4 - #драбинимо, бо ми є. Як живуть молодіжні центри в малих містах? Як готуються до поновлення "живого" спілкування у своїх просторах? Що робили під час карантину? Чи не втратили зв'язок з активістами, волонтерами і відвідувачами? Що буде перше в офлайні після онлайну? З Яриною Боренько розмовляють Павло Медина з Нововолинського молодіжного центру "Нові Крила" та Олексій Шаповалов з  Хабу "КОМОРА" з Первомайська.

1:13 Павло Медина: “... ми запустили проект просто книг… багато експериментуємо з картинкою, різними форматами...”

1:46 Олексій Шаповалов: “... багато спілкуємося з нашими активістами… робили ремонт у бібліотеці, щоб перетворити в крутий відкритий простір”

8:48 Ярина Боренько: “... наскільки молодь, з якою ви працюєте взагалі усвідомлює що відбувається і наскільки потребує інформації, виховання певних речей, пов'язаних з тим, що насправді ця пандемія надовго і не закінчиться завтра, а вертатися до життя треба?”

12:15 Павло Медина: “цей карантин вдарив по мотивації насправді...”

13:54 Олексій Шаповалов: “... комусь спокійно подивитись онлайн форум, онлайн семінар… а комусь треба офлайн контакт і він без цього не може... ”

15:20 Павло Медина: “... давно в планах відклалося провести навчання з прав людини… говорити про права людини завжди важливо… а після виходу з карантину особливо...”

16:15 Олексій Шаповалов: “готуємо на кінець місяця вечір акустичної музики - інструментальник… якраз зробили івент-зону… нема проблеми зберегти дистанцію...”

17:24 Павло Медина: “... ті, хто не беруть участь в онлайн подіях, не випадають з комунікації... ” 

Ярина: Всім привіт, ми на Драбині. Це четвертий подкаст Асоціації молодіжних центрів України. Сьогодні ми поговоримо з Павлом Мединою з Нововолинського центру “Нові крила” і Олексієм Шаповаловим з Хаб-комори з Первомайська. Цю розмову ми присвячуємо питанням виключень. Наскільки довго ми зможемо жити онлайн, коли ми відновимо свою діяльність. Скажіть, що ви зараз робите, коли молодіжні центри практично не можуть проводити офлайн-заходів.

Павло: У нас перша задача виявилася не закритою, ми довго вирішували, хто займатиметься підливом газонів. Ми зрозуміли, що робити онлайн-продукти ми не витримаємо конкуренції. Тому ми запустити проект онлайн-обговорення книг. Ми знімаємо огляди на книги з різними ведучими на різну тематику, експериментуємо з картинкою, форматами. Кожен з підписників може  спробувати себе в ролі ведучого.

Олексій: Ми проводимо онлайн заходи, щотижня влаштовуємо англомовні клуби, спілкуємося з активістами. З 12-го ми вийшли працювати. Збиратися до 10 осіб в хабі ми маємо змогу. Крім того, ми під час карантину ми робили ремонт, перетворювали бібліотеку в хаб, у справжній відкритий простір. 

Ярина: А якщо збираєтеся, то маєте якісь протоколи, як ви собі радите з вимогами щодо карантину?

Олексій: Так, вхід в бібліотеку і хаб лише в масках, постійно є прибирання, дезінфекція. Ми не можемо влаштувати масові заходи, але молодь може прийти, посидіти за комп’ютером, зробити щоб по навчанні. Багато проектів перейшло в онлайн. Наприклад, у нас є дві команти, які беруть участь в проекті «Відкривай Україну» (це шкільні проекти), він теж повністю перейшов в онлайн і зараз команди готують онлайн-заходи.

Ярина: Дивіться, якщо говорити взагалі про історію, як в бібліотеках чи інших місцях утворювалися громадські чи молодіжні простори, то 10-15 років тому і це було в першу чергу для доступу до інтернету. Потім світ так розвинувся, що доступ до мережі має кожен, а простори стали місцями для спілкування. Ситуація зараз в освіті показує, що далеко не кожен заходить в онлайн. Що ви знаєте про людей, які до вас приходили, а зараз онлайн важко з ними спілкуватися,  тепер вони просто зникли.

Павло: У нас ситуація розділилася, бо справді простір був для офлайн-комунікації. Значній частині молоді під кінець карантину онлайн-формати вже приїлися, або просто не подобалися. Ми підтримуємо зв'язок, контакти, робимо плани заходів і наступні події. Ми розуміємо, що не завжди є час і можливість, а в останні дні ми помітили, що немає й натхнення, щоб комунікувати і щось робити в онлайн режимі. Це настільки приїлося, що хочеться почитати книжку або прогулятися, а не робити щось з комп'ютером чи смартфоном. 

Олексій: У нас проблем з інтернетом в місті немає, ми встановили багато точок доступу, є доступ біля хабу, можна посидіти на лавочці, є пункт у сквері біля будинку культури. Справді, спочатку було цікаво виходити онлайн. А потім онлайн  навчання починалося зранку, і до вечора це вже було виснаження від онлайн і проводити заходи було важко. Ми не обтяжували, а якщо щось проводили, то намагалися це робити у вихідні. Зараз вже гуляють люди, ми переходимо на маленькі зустрічі.

Ярина: Ми дуже багато знаємо про великі міста. Нововолинськ і Первомайськ, це малі міста 30-50 тис. У великих містах інколи був контроль під час карантину. Як поводилися люди, які не привикли бути дома – у когось квартирні умови погані, в когось була звичка бути поза домом. Ми знаємо, що на перших етапах у великих містах був контроль. А що було у вас, коли був повний локдаун. Чи може його взагалі не було.

Павло: У нас все зводилося до того, що на початках вірили в теорію змови. Всі дуже лояльно відносилися, ніхто не відчував обмежень. 

 Ярина: Тобто, люди на вулицях все рівно тусувалися….

Павло: Люди тусувалися, були пікові повідомлення і внутрішня паніка. Тоді дотримувалися дистанції. Але були на майданчиках, в парках, на відпочинкових зонах.

Ярина: А як було в Первомайську? Що робили люди, які не привикли бути дома.

Олексій: Щось подібне. До оголошення карантину всі спокійно гуляли. Та й ми готувалися до своїх подій, мав бути турнір з логічних ігор. Але перші тижні карантину люди поділилися на тих, хто замкнувся дома, і тих, кому було байдуже. 

Ярина: Я так розумію, що у вас це не було настільки жорстко і перелякано, як у великих містах, тому що великі міста завжди «під прицілом». Наскільки молодь, з якою ви працюєте, усвідомлює ситуацію і потребує виховання певних речей? Адже це надовго і не закінчиться завтра. А вертатися до життя якось треба.

Олексій: Важко було працювати з батьками. Були батьки, які не пускали дітей погуляти, але посилали в магазин. І важко було пояснити, що краще відпустити погуляти, аніж йти в магазин. У нас компактне місто, є простори, щоб погуляти, і немає тісного контакту, як у великих містах. А так місто можна за годину обійти, і проблем з транспортом не було. Є єдиний кільцевий автобус. Ми хабом влаштовували пробіжки, каталися на великах, але з дотриманням маскового режиму і дистанції. Щоб діти могли подихати свіжим повітрям і провести спокійно час.

Ярина: Вам можна позаздрити. Коли у великих містах зупинили транспорт, люди справді відчулися відірваними. Раптом ти не бачишся з людьми, з якими бачилися щодня. Коли ще добра погода, то міг бути велосипед чи скутер. А як почалися дощі, то ти так в повному локдауні. На початку травня була стаття в Нью-Йорк Тайм, яка називалася, що контакти стають чимось з категорії дорогих благ. Що контакти вимагають вимагають фінансів. Треба витратитися та таксі, назасоби дезинфекції. Чи, наприклад, якщо концерти з дистанцією, то і квитки будуть дорожчими. Або, наприклад, якщо ви спілкуєтеся з лікарем онлайн, то це означає, що ви живете в бідному середовищі і тут вам не можуть забезпечити базові потреби. Як ви думаєте, оцей онлайн-офлайн, наскільки постраждають люди, які в принципі і не мали таких контактів. Які рідко виїжджали, мало бачили світу. Наскільки їхні перспективи молодих людей, особливо з малих міст, вони ще зменшаться, щоб побачити щось більше в світі. Що їм дадуть VR окуляри і скажуть: от дивися там на Ніагару, і на тому все.

Павло: Тут питання в тому, що карантин вдарив по мотивації. Одні будуть працювати над тим, щоб кудись поїхати і розвиватися в реальному світі, а будуть ті, що подумають, що навіщо напрягатися, навіщо їхати 9 годин в «пазіку», якщо це можна потім подивитися онлайн. Тут більше питання, хто працюватиме над мотивацією.

Олексій: Думаю, багато залежить від людини. От коли з'явилися електронні книжки, всі казали, що паперові зникнуть. Коли ми хабом заїжджали в бібліотеку, казали, що все, молодіжний центр зроблять, закриють бібліотеку... Але я вже тут три роки, і я бачу, що люди приходять брати книжки, і людям потрібні паперові книжки. І тут так само – комусь вистачить діджиталізації, а декому потрібне живе спілкування. Щодо подорожчання…  Щодо подорожчання, у нас багато людей працює в Харкові і їм було важко, закрили автобуси і поїзди, почалися приватні перевезення, квитки подорожчали вдвічі-втричі. Коли треба, наприклад, в госпіталь, тобі треба потратитися, а потім ще таксі по місту. А щодо відпочинків і семінарів, може, ціни й знизяться....

Ярина: А коли правила остаточно помякшуються, що перше ви би зробили, якщо, наприклад 30-50 людей дозволять збиратися.

Павло: У нас перше в планах те, що відклалося. Це навчання з прав людини, на чотири дні і на 20-30 осіб. Ми проведемо це велике навчання. Говорити про права людини завжди важливо, а після карантину і обмежень, які впливали і на моральний стан, і на розуміння реальності і відносин з людьми, це важливо.

Олексій: У нас вже можна проводити спортивні і культурні заходи на 50 осіб. Ми готуємо музичний вечір на вулиці. У нас є збірна сцена, збереться молодь з гітарами на відкритій локації пограти-поспівати, і немає проблем зробити це з дотриманням дистанції. А в хабі на всі події приходить біля 30 осіб – як щойно дозволять, то займатимемося тим, чим займалися. Питання ще, наскільки впаде активність партнерів, які до нас приїжджали, от питання, як вони… .

Ярина: Чекаєте, що ті, яких не бачите онлайн, повернуться?

Павло: Є надія, бо люди залишаються в чатиках, і проявляють зацікавлення, коли відновиться.

Олексій: У нас були активісти, які допомагали організовувати, і вони активні. Були ті, які просто приходили на заходи, які їм цікаві. Вони слідкують за нашими оновленнями, і якщо їм щось подобається, то приходять.

Ярина: Дякую, хлопці.