Драбинимо про те, чому не все одно.

ДРАБИНА - подкаст Асоціації молодіжних центрів України. #драбинимо про молодь, простори, в яких вона любить тусити і політику, яка їм допомагає або перешкоджає. 

📌Google Podcasts https://cutt.ly/FyZMjvU

📌Apple Podcasts https://cutt.ly/2yZMuP3

📌Anchor https://anchor.fm/youthcentersua

📌RadioPublic https://radiopublic.com/-G2bKQy

📌Breaker https://www.breaker.audio/drabina

 

Другий сезон, серія #1 - #драбинимо, про те, чому не все одно. З чого починається протест? Чому варто бути долученим до чогось більшого? Як можна включитися в громадську діяльність? Що нас мотивує бути активними? З Яриною Боренько розмовляють активісти Лідія Фесенко, донедавна - президент Української асоціації студентів, та Віталій Устименко, віднедавна - голова Автомайдану.  

1:10 Лідія Фесенко: “непросте насправді питання… молодь, яка в старших класах у школах мала б бути в учнівському самоврядуванні і для них мав би починатися рух по драбині громадського активізму… проте, мені здається, в Україні все ще недостатньо інструментів для комунікації з молоддю”

3:41 Віталій Устименко: “... недостатня залученість громадських молодіжних організацій до діяльності студентів і школярів… але це не тільки про молодіжні громадські організації, а громадянське суспільство вцілому ”

5:07 Лідія Фесенко: “... на порядку денному дуже багато питань, які хотілося б вирішити… часто за активною роботою громадські організації йдуть дуже сильно вперед і не встигають підтягувати за собою молодих людей, суспільство загалом - утворюються такі собі розриви, за якими не встигаємо слідкувати…”

9:48 Лідія Фесенко: “... зараз найгірше з чим можемо зіштовхнутись це те, що знову перестанемо розвиватись, тому що знову всі сили будуть іти на акції та протести... ”

12:35 Віталій Устименко: “... цікава тенденція, яку спостерігаю: якщо вдається на конкретну акцію залучити достатню кількість молоді, то перемога за нами… першою ознакою, що ініціатива перестає бути маргінальною - є те, що до неї доєднується молодь”

15:15 Віталій Устименко: “... вдається громадському сектору, і це доречі досягнення ЄвроМайдану, створювати коаліції… але так - люди часом видихаються...”

16:42 Лідія Фесенко: “... мене мотивує майбутнє, яке ми можемо мати… можливостей в цій країні дуже багато… мені банально не всеодно - не хочу жити і працювати, як трава… хочу бути максимально живою... ”

19:34 Віталій Устименко: “... абсолютно здорово, що у нас не атрофувався інстинкт до протестів...”

 

Ярина: Всім привіт, ми на Драбині….. Це другий сезон подкастів і ми в першій частині говоритимемо про молодь і молодіжний активізм, і що з ним зараз відбувається. З нами активісти Ліда Фесенко і Віталій Устименко. От ви вже якийсь час є і в політиці, і в активізмі. Як ви думаєте, що відбувається з молоддю в Україні?

Лідія: Насправді, це питання. Молодь, яка знаходиться в старших класах, вона мала б бути в учнівському самоврядуванні. Це би мала бути “драбина” до участі в активізмі і долучення до різноманітних організацій. Зараз залежить від школи і від підходів, які застосовують викладачі і директори. Якщо все робиться задля галочки, то в підлітків руйнується уява, що таке громадянське суспільство, і як можна впливати на прийняття рішень. Проте є такі, де молоді  люди достатньо активно себе проявляють, коли школярі долучаються, їм цікаво. Коли я була президентом в УАС, у нас траплялися випадки, коли старші школярі зверталися до нас і просили нас завітати на захід і розповісти, щоб зрозуміти, куди їм рухатися. Проте мені здається, що замало інструментів комунікації з молодими людьми. Молодь, яка трошки старша, то мені здається, що це так само залежить від оточення. Куди людина потрапляє, чи багато в університеті організацій. Якщо говорити про Київ, то тут багато можливостей, де можна себе реалізувати і проявити, від екорухів до самоврядування, від правозахисних до дозвілля. Але є університети, коли вони абсолютно недолучені до громадянської активності, там немає цінностей, культури, і тут молодь випадає.

Віталій: Я єдине, що зі свого ракурсу можу сказати, що я згоден з Лідою щодо недостатньої залученості громадських організацій. Мені здається, що в принципі громадський сектор не приділяє достатньо уваги молоді. І діти, за відсутності речей, пов’язаних з менторством, вибирають щось одне з мільйонів і існують паралельно з процесами в державі. Хотілося б взагалі більше інтенсивності. Мені здається, що це проблема громадянського суспільства загалом і це треба якось вирішувати. 

Ярина: А якщо говорити взагалі про громадянське суспільство. Багато пишуть, що працюють з лідерами, молодддю. А насправді, ти приїжджаєш в якесь місто чи село, то бачиш, що до тої молоді ніхто не приходить, і справді виходить, що залежить, яка сім’я-школа: якщо вони авторитарні, то молода людина така й є. Але назвати організації, які декларують, що працюють з молоддю, але спілкуються з умовними лідерами - їх не так багато. Що ви думаєте про інституції і про реальне суспільство?

Лідія: Я така історія, коли громадські організації, вони настільки включені в  процес політик, що з'являється розрив між організаціями і молодими людьми, що не встигають підтягувати за собою молодих людей і суспільство суспільство. І тут з’являються розривчики, які ми не встигаємо контролювати. 

Ярина: Коли треба, для вас нормально вийти на протест проти чогось, що вас не влаштовує. Ви пам’ятаєте перший момент, коли ви вийшли на протест?

Лідія: Мої перші акції були в університеті, в 14-му році, коли ми збунтувалися проти профспілкових студентській організацій, бо вони займалися корупційними схемами, і ми робили проти них різні перформанси, ми тоді зірвали вчену раду і відстоювали права студентів. Акції це надихаюче, головне вчасно зупинитися. 

Віталій: Перші стосувались всяких проросійських рухів. Це коли в читальному залі мого університету вирішили відкрити фонд “Русского мира”, тоді всюди їх відкривали. Був почесний консул Росії, були пацанчики з нашивочками “славянскімі”, і ми зривали це відкриття. Ми просто зібралися з одногрупниками і вирішили, що це повний треш. Ми були політологами, читали філософів-політологів-соціологів, які вважали, що студенти це провідна верства населення, і вирішили, що ми будемо старатися відповідати тому статусу, і наскільки можливо - це й робили. 

Ярина: Зараз дуже серйозне питання - це призначення в.о. міністра освіти. Це людина, яка асоціюється з епохою Табачника, яка була поштовхом для студентських протестів. У мене враження, що ми живемо наслідком шкільної реформи, коли там розірвана логіка, коли підручники і програми такі, що легко отупіти, але важко розвинутися. Чи було щось в громадському русі недороблено, чи були якісь помилки? 

Лідія: Я не думаю, що якщо є громадський рух, то там можу бути якісь помилки. Це щось, що врятувало. Зараз це не просто історія про гірше і краще, часи Табачника - це коли відраховували студентів, коли були якісь списки. Для нас це були складні часи. Зараз ми в ситуації, коли можемо знову повернутися до протестів і перестати розвиватися, бо всі сили підуть на акції і протести. Я, працюючи в Національному агентстві  з забезпечення якості вищої освіти, працюю з людьми, які близькі до цінностей постмайданівського періоду, навіть з усіх членів агентства, я єдина людина, яка проявила свою позицію. Це ситуація, коли просто не буде, і скоріш за все це не питання страху, але дуже не хочеться заходити в період акцій. Це пригнічує. Нам за останні роки вдалося піти в розвиток, а зараз це може згорнутись. 

Ярина: Віталік, у вас багато в Одесі багато двіжів з приводу забудов. Ті міста, які мають культурну спадщину, там є антизабудовні рухи, які хочуть щось зберегти. Твоє середовище,що ви хочете зберегти, проти чого ви протестуєте? 

Віталій: Ми страшні егоїсти, ми хочемо жити в в розкішних умовах прекрасного міста, а воно перетворюється в селище міського типу, в першу чергу через знищення спадщини і природних зон. Для себе і нащадків ми хочемо зробити якісь класні умови. В нашому контексті є так, якщо вдається витягнути на конкретний кейс достатню кількість молоді, то перемога буде за нами. Якщо буде ця закономірність, то треба буде це сформулювати. Коли молодь реагує і креативно рефлексує, тоді стає якась кореляція і мені хочеться вірити, і я бачу, що приходить нові і нові люди. І питання з забудовами виходить за межі маргінальних груп. Щоб не бути маргінальними, треба щоб долучилася молодь, вони створюють свої якісь ініціативи і допомагають місту зберегтися. Тому так.

Ярина: А як ви думаєте, чому у вас це відбувається, все-таки в більшості міст люди видихаються і маргіналізуються, не збирають платформ. Багато хочуть це монетизувати, а домовитись не виходить. У вас я на фотках бачу інколи від лівих до правих…. 

Віталій: Так і є, абсолютно різний сегмент. Є якісь інстинкт самозбереження. Ти бачиш, що гаплик. І якщо говоримо про “повернення Табачника”, то тут таке саме. Здається, що вже дно, а вони пропонують ще більше дно. Це дає можливість об'єднатися з принципових питань. Це наслідок Євромайдану, що ми навчилися створювати коаліції. Політичний сектор провисає, бандити далі мають контроль в самоврядуванні, але громадський сектор кооперується. Люди видихаються, важко підміняти собою інституції, важко пояснювати поразки. Якщо нічого не робити, то цим скористаються тим,що люди видихлися і перестали щось робити.

Ярина: А що вас надихає не кидати це діло? Є у вас щось або хтось, що дозволяє вам бути в цьому і не вигорати?

Лідія: Мене мотивує майбутнє. Можливостей дуже багато. Мене мотивує моя маленька сестра. Інколи здається, що гірше бути не може. Це історія про те, що історію хтось творив, вони все робили по різному. Мені не хочеться бути надбанням, яке ніяк не впливає на майбутнє. Мені хочеться бути тими, хто формує цінності. Мені банально просто не все одно, не хочу рости, як трава. Мені хочеться формувати, використати свій ресурс. Так і жити цікавіше. І в майбутньому я знатиму, що якась часточка того, що я зробила, в цьому є. І це сильно мотивує.

Віталій: От здійснили черговий напад на на Івана Русєва і Ірину Вихристюк, в ста кілометрах від Одеси, це науковці, які працюють на Тузлівському лимані. Мені такі приклади говорять, що ти втомився, але подивися на Івана Трифоновича… Є такі люди, вони страждають, на них нападають, люди виснажені. Є приклади, вони надихають і заряджають. Кльово спостерігати, що ще не атрофувався інстинкт для протестів, це добре, що вони відбуваються. Класно, що вони існують, це сигналізує, що ми не все втратили, ми десь програємо, але є можливість, щоб інстинкти не атрофувалися і є енергія, яка підживлює.

Ярина: Що би ви порадили працюючій молодій людині, яка хоче долучитися і немає зв'язків. Як можна зайти в громадський рух в дорослому віці? 

Лідія: Мені здається, зараз це дуже просто, є багато мессенджерів, каналів, завжди дають можливість дати фідбек і кому написати. Навіть можна комусь написати, хто вписується за двіж. Ці люди дадуть відповідь, бо нам теж це цікаво. Також не забувати ходити на зустрічі активів, нетворкінги, щоб зрозуміти, що це за тусовка. Мені здається, все це реально. Головне не побоятися комусь написати. Треба себе спробувати в декількох напрямках. Нестрашно пропасти, страшно себе не знайти.

Віталій: Нетворкінг хороший спосіб, щоб налагодити комунікацію. Ми собі видаємося в Одесі закритими, не знаємо, чим можемо привабити. Це весело і цікаво. Ми стараємося розказувати про себе, як воно є, максимально публічно і розлого. Що ми такі самі, які працюють, мають родини. Це паралельне життя. Ти можеш витратити 5 хв. на тижень і допомогти і ти будеш залученим до чогось більшого і великого. 

Ярина: Дякую дуже, що поговорили з нами.

Хочеш приєднатися або допомогти?